Безкоштовна доставка від 1500 грн. Відправка Пн-Сб 11:00-15:00 🚛 Kонсультації online в правому куті екрану :)

Молекула — співзасновниця Hotmamas shop

Про львівський секс-шоп «Hot Mamas» знає вся країна, він, м’яко кажучи, на слуху. Певна річ, не просто так. Харизматичні власниці бізнесу, що побудований на задоволеннях, щирі, сміливі та мають чітку позицію в житті. А ще з початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну дівчата не опустили рук і не закрили справу. Більше того: використовуючи свою аудиторію, вони почали збирати суттєві суми для ЗСУ. 

Про підтримку бійців на фронті, створення цікавого бізнесу та плани на майбутнє я поговорила з Наталією Грабович (Молекулою) — співзасновницею «Hot Mamas».

Привіт, Молекула. Перше питання до тебе — ти місцева?

Ха-ха-ха, так, львів’янка, корінна галичанка. 

А коли ти почала розфарбовувати волосся в різні кольори? 

З 2013 року, 10 років я ходжу от така кольорова. На 1 квітня я вибрила собі скроню і пофарбувала в рожеве волосся. Так і ходила. 

У 2015 році, на весіллі, була блондинкою. Потім стала рожево-фіолетовою, і от уже 6 років як я синя. Кажу, що і на пенсії я буду синьою. Мені дуже комфортно.

Розкажи, будь ласка, про 24 лютого 2022 року. Ти пам’ятаєш, що відбувалося тоді? 

Насправді я почала тривожитись набагато раніше. 

На день Валентина (14 лютого) ми мали бути в Одесі. В одному готелі влаштовували святкування, і нас («Hot Mamas») запросили, аби ми розмістили там свою продукцію. Тож коли ми їхали в Одесу, я не спала цілу ніч в потязі. Безупинно думала: «Куди я їду? Моя донька лишається у Львові, а якщо щось трапиться?». (Тоді по всім даним розвідки писали про ймовірний наступ 16 лютого.) Мене лякало, що, якщо почнеться щось, я в Одесі, а дитина у Львові. Я реально не знала, що буде, а просто тривожилася. 

Загалом у мене є блок на відпочинок. І ця поїздка в Одесу була як дозволений собі видих. Ми там лишались на 3 дні, я мала змогу погуляти поряд з морем. Проте що відбулося насправді: їду відпочивати, а в думках постійно рахую години до відправлення потягу до Львова. Як повернулась, то мені стало легше, але я все одно розуміла, що щось буде. Ніби була весь час «на голках». 

Пам’ятаю, що тоді почали відбуватись перші збори на ЗСУ. Я приходжу в офіс до дівчат і кажу: «Давайте зробимо якийсь розпродаж на ЗСУ». Але в ту мить мене відмовили, мовляв, не нагнітай, ми ж розважальна сфера. Тобто вся моя бульбашка була спокійна. Вони були впевнені, що нічого не буде. 

24 лютого ми мали їхати з чоловіком і донькою в Буковель, бо в нього 26 день народження. Я встаю зранку, читаю новини і ніяк не рефлексую, бо я вже відхвилювалась. В ту мить так і хотілось написати своїм: «А я казала!». Тож я спокійно встала, помила голову, прийняла душ, бо думаю — невідомо, чи буде далі вода. Зробила собі кави і пішла будити чоловіка, аби сказати, що нікуди ми не поїдемо. Чоловік став дуже тривожним. Ми поїхали до батьків за місто. Мені було ніяково, я хотіла забрати машину, яку залишила поряд з офісом, і взагалі хотіла на роботу, бо я ж капітан корабля, я не могла просто зникнути. 

Моя подруга, співзасновниця, то вона виїхала відразу. А я не хотіла нікуди їхати, і тим більше розуміла, що ми трохи далеко. Пам’ятаю, що тоді написала в інстаграмі, що в мене бажання відправити чоловіка за кордон, а самій залишитись тут. Бо знаю, що можу бути корисною на місці. Але з іншого боку — я мама, несу відповідальність за дитину, тож я була з нею. 

На сторінках «Hot Mamas» яскраво видно, наскільки ви залучені у різні збори. У вас що не день, то якийсь розпродаж. Ви безупинно збираєте кошти для волонтерів. Коли це почалось?

Спочатку, коли майже всі виїхали з країни, то перестали продавати. Нас тоді працювало четверо. Залишилась тільки одна дівчина Настя, в неї немає дітей, вона залишилась поряд з чоловіком і сказала: «Я тут є, на місці. Люди якісь пишуть». Тоді багато людей з усієї країни поїхало до західних областей. І вони позабували іграшки, менструальні чаші, лубріканти, тож вони писали нам. І ця дівчина за декілька тижнів після початку вторгнення почала працювати і відправляти людям їхні замовлення. 

Як тільки почали збиратись якісь кошти, я така: «О, треба донатити!». Ми почали «підвішувати» якусь продукцію. На кшталт — купуєш цю іграшку, всі гроші з неї йдуть у «Повернись живим» чи Притулі. А з квітня-травня почались більш масові збори. Сумнівів ніяких не було: ми маємо бути максимально ефективними в тилу, і якщо я маю аудиторію і можу збирати гроші — я їх збираю. В ту мить насправді дивувалась, що наш бізнес взагалі працює, але люди щиро хотіли сексу. 

У мене, наприклад, лібідо згасло, тож я тішилась тому, що у людей вирували пристрасті і бажання. А, і ще: за нашою статистикою зазвичай покупки роблять жінки. Чоловіки завжди тримаються трохи осторонь від такого роду іграшок. І тут розпочалось повномасштабне вторгнення, і аудиторія змінилась. Вони почали масово купувати своїм жінкам іграшки, якими можна керувати на відстані. 

Уяви собі, вони пішли воювати чи відправили родину за кордон і, аби його кохана не сумувала, дарують їй забавки, а ще під’єднуються з телефона і можуть керувати процесом. Певна річ, то все аби мати контакт з близькою людиною і дарувати їй задоволення. І як на мене, це дуже мило.

Чи звертаються волонтери до вас по допомогу зі зборами?

Так, звичайно. А ще я розумію, що є багато зборів, яким отримувати кошти набагато складніше, ніж «Повернись живим» або Притулі, бо про них знає вся країна. Їм я перекидаю якісь кошти від себе, а от від бізнесу всі збори йдуть на підтримку локальних волонтерів, бо знаю, що їм важче. 

Що тебе вразило найбільше за цей рік. Чим би ти хотіла поділитись? 

Мить, яка мене здивувала, це коли я усвідомила, яка кількість російськомовних українців навколо мене була закордоном. Я не знаю, може, варто якісь розподіляючі знаки людині на собі мати. Бо дослухаєшся, а потім бачиш прапорець і видихаєш. Проте з часом, думаю, «вони» також будуть маскуватись і носити наші прапорці. 

Я не хочу бути радикальною, і до всіх ставлюся із розумінням. Певна річ, людям складно переходити на українську мову, але: «Алло, вже рік пройшов!». Щиро: я не хочу чути поряд з собою російську мову. Не хочу, аби моя донька її чула. Навіть якщо це українці, які виїхали, — не хочу з ними ні перетинатись, ні знайомитись. Були випадки, коли закордоном зі мною хотіли подружитись, але я це для себе сприймаю як фільтр. Українською, будь ласка. 

На мене нападали, що не можна так. Що я маю бути лояльною, що має пройти час… Але, на мою думку, вже достатньо часу пройшло. Коли як не зараз?

З веселого. Є такий покет-мастурбатор (іграшка для чоловіків). Ми декілька разів передавали хлопцям на передову такі штуки, бійці тішились з того, а ми раділи, що можемо бути корисними. 

Ще ми постачаємо багато пробників лубрикантів, які йдуть в аптечки військовим. Їх не просто знайти, але ми зв’язуємось з дистриб’юторами і просимо. І привозимо 100-300-400 штук. Буває, що нам просто передають, а буває, що купуємо їх. 

Часто пишуть хлопці з фронту, кажуть: «Я тут воюю, а треба зробити подарунок коханій».

А коли і як з’явилась ідея створення секс-шопу?

Колись я працювала в укртелекомі, бо ж за освітою зв’язківець. І так мені там було тоскно, що я то все закинула і пішла працювати майстринею манікюру. Я радикально змінила діяльність, за яку мене засуджували всі, особливо батьки. Так я пропрацювала до декрету. І колі малій було місяців п’ять, мені вмить стало страшно. Усвідомила, що якщо раптом щось станеться і я залишусь сама, то геть не пристосована до життя. Я могла б повернутись до роботи майстринею манікюру, але чесно скажу — того не хотіла. 

Оскільки вже тоді я мала власний блог, в якому висвітлювала сексуальні теми, трошки з гумором говорила про набожну Галичину. Бо ж кажу — місцева і знала, про що кажу. 

У той час, коли оточення прагнуло лакшері життя, я не приховувала того, що проста, що люблю село. Я така, як є. Мене пре посміятись над «моралістами» і пожартувати навіть з самої себе. Людям сподобалась така концепція. 

Блог був доволі успішним, і два секс-шопи мені почали присилати різні іграшки, аби я про них писала. Певна річ, я не збиралася радити аби що. Але мені сподобалось, і я зрозуміла: я ж можу сама. 

І от я з дитиною на руках, а ще в компанії зі своєю кумою, вирішила відкривати секс-шоп. З гівна і палок, можна так сказати. Важко було знайти дистриб’ютерів, коли маєш «0». Але в нас вийшло.  

На якісь 500 доларів щось накупили, і пішло. Певна річ, пішло воно тому, що ми розпочали з іграшок в яких були впевнені, адже самі мали досвід.

І от за 4 роки маємо репутацію та свою публіку.  

А як відреагувала твоя галицька родина на створення такого бізнесу?

Після народження малої я якийсь час мешкала в батьківському домі. Тож перші закупи для «Hot Mamas» я тягнула туди. Коробок було небагато, і коли мама питала, що то таке, я відповідала, що почала косметику в інтернеті продавати. Вони тоді втішились, що я чимось займаюсь. 

Потім, через пів року, мене запросили на шоу «Суперінтуїція», яке вів Притула. Запросили як власницю секс-шопу. І от коли вийшов випуск, моя сім’я дізналась, чим я займаюсь. І що я почула? «Молодець, Наталя, молодець!». Можливо, тому, що я була в телевізорі, можливо, через, так би мовити, народне визнання, але вони мене хвалили, всі змирилися. Я, правда, не знаю, що мама розповідає коліжанкам, може, що я маю якусь крамницю та і все. 

Я розумію, що в наш час складно щось планувати. Але, може, у «Hot mamas» є якісь задуми-мрії на цей рік?

Ну, в нас досі немає якогось такого фізичного приміщення, куди могли б прийти люди. Ми працюємо в офісі. До мене додому прийшли дівчата, і ми там собі складаємо-пакуємо. Шоуруму в нас немає, а зараз ще й приютили в офісі котів і в нас постійно якийсь срач. Тож раніше гості могли зайти подивитись щось наживо, а тепер якось незручно. Це реально як прийти з гостями додому, коли там ґвалт. 

Якщо все буде добре, то в нас цього року таки з’явиться власний простір. Бо запит є. Ще планувався подкаст, але поки до нього все ніяк руки не доходять. Зараз дуже важко знайти сили. Я не сиджу на одному місці, може, якби сиділа, то був би час. А так я не розумію, який в мене розклад. 

А відчуваєте, що ваш бізнес частково працює, як освітній проєкт?

Ми хотіли з цього зробити освітній проєкт, навіть намагалися. Але в нас немає профільної освіти, компетенції. Для цього потрібно мати психологічну, а ще краще медичну освіту. 

Ми можемо популяризувати тему сексу. І наразі бачу, що вже дуже багато інших секс-шопів, різних секс-коучів у тік-тоці. Інколи навіть закрадається думка, що, може, я щось пропускаю. Бо ми могли б тим також займатись, але спочатку мені потрібно отримати освіту сексолога.

Насправді нам пишуть багато людей, які хочуть отримати пораду, розраду. Реально люди пишуть з питаннями, на які ми кажемо: «Ні, це вам до лікаря, а от вам до психолога». Ми тут не експерти. 

Чи були в тебе думки піти на тактичну медицину?

Я вже була на навчаннях і збираюсь ще. Адже зрозуміла, що це треба регулярно робити. Бо побула один раз — щось зрозуміла, щось пролетіло повз мене. Пів року пройшло — треба знов іти. Усіх заохочую ходити, бо не знаєш, де воно тобі знадобиться. У цивільному житті також дуже корисно знати, як зупинити кровотечу і допомогти, а не нашкодити. Ми всі бачили наслідки землетрусу в Туреччині. 

Стосовно твого материнства. Бачу, що ти пишеш, що живеш на дві країни. 

Ну, як хотіла, так і сталося — чоловік за кордоном живе. (сміється) Ми розійшлись, і він вмовив мене на зиму віддати малечу, бо не було ж світла і безпека у Львові все одно умовна. 

Це зараз якесь затишшя, і ти нервуєшся, що давно нічого не було. 

Мала там ходить у садочок. Я до неї регулярно їжджу, певна річ, хотіла б жити з донькою в Україні, бо це наш дім. Але як це жити на дві країни поки уявляю відносно. 

Розкажи про емоційний стан, про втрати. Якщо, звичайно, маєш бажання говорити про це. 

В близькому оточенні мої всі цілі. Я співчуваю тому, що відбувається з людьми навколо, і розумію, що дуже важко. Чесно скажу: я ніколи не знала, як правильно поспівчувати людині. Не можу сказати, що часто відвідувала похорони, навіть до бабусь і дідусів не ходила. А тепер що не день, то похорон.

Недавно зайшла в гарнізонний храм Петра і Павла й отетеріла від тих світлин. Ходила роздивлялась обличчя. Боляче було. 

А далі доволі банальне питання стосовно нашої перемоги. Ти ж віриш у неї?

Так, я ж тут. Якби не вірила, то, мабуть, не вкладалась так. 

Арестовичу я не вірила, я його не слухала. Він з самого початку був мені «фу». Проте внутрішня надія, що все закінчиться швидко, все одно в мене була. А зараз більшість уже усвідомлює, що це затяжний процес. Я не кажу, що варто сумувати з того приводу, але варто бути готовим, що роботи нас чекає ще багато. Будемо триматися купи. 

І давай наостанок. Оскільки це для проєкту, що присвячений тим, хто світить і не опускає рук від відчаю, якийсь твій рецепт — де ти підзаряджаєшся? 

Найбільше, мабуть, мені надає сили фідбек від наших підписників, клієнтів. Вони надихаються нами, ми — ними. І поки це комусь потрібно, я встаю з ліжка і йду працювати. Особливо якщо це військові. Як би мені важко не було, їм у рази важче. 

Ну і ще дуже добре мати поряд партнера, людину, якій ти довіряєш. Яка підставить плече і допоможе. Була б я сама, то точно не впоралась би. А так — моя суперкоманда допомагає мені триматись.


Поширити